Історія України 11 клас 18.10.22

І. Арешти представників творчої інтелігенції
ІІ. Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»
ІІІ. «Український вісник». Арешти дисидентів1977р.
ІV. Михайло Брайчевський «Приєднання чи воззʼєднання?»
V. Українська Гельсінська група

І. Арешти представників
творчої інтелігенції

Напрями і вимоги дисидентського руху:
• національно-визвольний, розширення національних прав аж до незалежності;
• правозахисний, дотримання конституційних прав людини, виконання підписаних угод;
• демократичний соціалізм, соціалізм з «людським обличчям», соціальна справедливість;
• релігійний, свобода віросповідання, припинення тиску на церкву, відновлення УГКЦ;
• кримськотатарський національний рух, метою якого було повернення на батьківщину, лідер — Мустафа Джемілєв.

Особливості опозиційного руху в другій половині 1960х - першій половині 1980х років. Форми діяльності дисидентів. Течії дисидентського руху

Методи боротьби: у 1965 р. під час прем’єри фільму «Тіні забутих предків» з критикою першої хвилі арештів дисидентів виступили І. Дзюба. В’ячеслав Чорновіл, Василь Стус;

4 вересня 1965 року під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» після слова режисера, виступав Іван Дзюба

Документи розповідають
Зі спогадів М. Роженка про події 4 вересня 1965 р. у кінотеатрі «Україна»
І раптом на сцену піднялася худорлява людина. Оголосили, що слово надається Івану Дзюбі. Зал помітно хитнувся... Приєднавшись до попередніх виступів щодо оцінки фільму Дзюба несподівано для присутніх, зокрема для мене, повідомив, що, на жаль, свято від фільму потьмарюється арештами серед української інтелігенції у Львові та інших містах України. Це повідомлення викликало шок. Принишкли актори, заціпенів зал.
Хтось із адміністраторів підбіг до Дзюби, почав забирати мікрофон, підштовхуючи Дзюбу до краю сцени. «Це провокація!» — почулися вигуки, а Дзюба на краю сцени, мало не падаючи з неї в зал, продовжував щось говорити. Зал захвилювався.
І тут залунав новий голос, я глянув разом з усіма праворуч від сцени й побачив Василя Стуса. Це говорив він. Закликав глядачів на знак протесту проти арештів піднятися зі своїх місць. Очі Василя горіли. Під його поглядом люди почали спочатку несміливо, а потім сміливіше вставати, відтак сідати, коли він звертався до інших, і знову вставати...
Промайнула думка, що сеанс зірвано, але в цей час мікрофонний голос попросив почати перегляд фільму. Світло в залі погасло. З темряви востаннє долинуло Василеве «Я вам розповім про Леніна», перекрите голосом гучномовця, — сеанс розпочався.

ІІ. Праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

У грудні 1965 р. І. Дзюба звернувся з листом до першого секретаря ЦК КПУ П. Шелеста та Голови Ради Міністрів УРСР В. Щербицького з протестом проти арештів творчої інтелігенції в республіці й долучив до нього свою працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

Наприкінці 1960-х рр. за ініціативою влади в Україні розгорнулася кампанія цькування І. Дзюби. Від нього вимагали визнати помилковими свої погляди, а від Спілки письменників України — виключити І. Дзюбу зі своїх лав

ІІІ. «Український вісник».
Арешти дисидентів1977р.

Важливою подією українського правозахисного руху став початок видання в січні 1970 р. у Львові «самвидавського» журналу «Український вісник». Його засновником і першим редактором став В. Чорновіл (у 1969 р. його звільнили за амністією).

У 1972 р. прокотилася друга хвиля масових арештів дисидентів, за ґрати потрапили понад 100 діячів опозиційного руху.
Так виглядав новорічний вертеп дисидентів у Львові 1972 р. Вони ще не знали, що влада готує на 12 січня...

Ініціатором коляди стала колишня дружина В. Чорновола Олена Антонів
Вертеп у домі Садовських у Львові. Стоять ліворуч: Любомира Попадюк, Василь Стус, Олена Антонів, Ірина Калинець, Марія й Ганна Садовські, Михайло Горинь; сидять — Стефанія Шабатура ("циган"), Мар’ян Гатало, Олександр Кузьменко. Через три дні Стус, Калинець та Шабатура були заарештовані

ІV. Михайло Брайчевський «Приєднання чи воззʼєднання?»

Суспільний резонанс в Україні та за кордоном отримала стаття історика Михайла Брайчевського «Приєднання чи возз’єднання?» (1966 р.), у якій автор проаналізував україно-московський договір 1654 р. та його наслідки. Історик довів на фактах невідповідність нав’язаного в 1947 р. тодішнім першим секретарем ЦК КПУ Л. Кагановичем терміна «возз’єднання» фактичному змісту боротьби Б. Хмельницького проти польського панування в середині XVII ст. Статтю негативно сприйняли партійні ідеологи й заборонили до друку. Проте вона поширювалася «самвидавом» і здобула популярність серед української інтелігенції. У 1972 р. стаття потрапила за кордон і була видана в Канаді без відома автора. Після цього М. Брайчевський втратив роботу й упродовж наступних шести років не міг працювати за фахом.

Серед українських дисидентів і за кордоном добре відомою стала перша «самвидавська» стаття молодого журналіста В. Чорновола «Правосуддя чи рецидиви терору?», видана в 1966 р. Через рік він видав документальну збірку «Лихо з розуму» (портрети 12 «злочинців»). Обидві праці звертали увагу на неправомірність арештів та засудження українських дисидентів у 1965—1966 рр.

У квітні 1967 року світ побачив його працю «Лихо з розуму. Портрети двадцяти «злочинців». У нашому розумінні це означає приблизно таке: вийшла друком книга, яку читали і обговорювали у широких колах, нічого незвичного. Насправді все було трохи не так: надрукований зшиток з енциклопедичними довідками про 20х політв'язнів та їхніми листами, статтями, зверненнями, художніми творами та навіть живописом, тихо передавали з рук в руки у межах Радянського Союзу, а коли вдалось вивезти книгу за кордон - вона у прямому сенсі вибухнула. «Лихо з розуму» переклали англійською та французькою і читали у всьому світі.
«Жодна українська публікація і жодна українська справа не здобула у Західному світі, в Америці й Канаді, такого колосального розголосу, як «Лихо з розуму» англійською мовою. У нас є сотні вирізок з преси англійською, французькою, іспанською, німецькою мовами, які писали про Чорновола і про «Лихо з розуму», - згадує Осип Зінкевич.
«Голос Америки», «Свобода», CBS\Канада та італійське радіо зачитували уривки з книги, про В'ячеслава Чорновола писали Тhe Washington Post, The New York Times, Daily News та ряд інших світових видань. У 1975 році автор отримує престижну Міжнародну журналістську премію імені Ніколаса Томаліна, а у 1996 році - Державну премію імені Тараса Шевченка.

За таке у СРСР доводилось платити. В'ячеслав Чорновіл за ляпас владі (ще й напередодні 20 річниці підписання Загальної декларації прав людини) провів три роки у таборах. Суд над ним був відкритим: на процесі були присутні Ліна Костенко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Алла Горська та інші.
У таборі Чорновіл продовжує писати статті, які, звісно ж, вилучають. На знак протесту він оголошує 48 днів голодування. Звільнений у лютому 1969 року за амністією.

V. Українська Гельсінська група

У серпні 1975 р. уряди 35 держав Європи і Північної Америки, у тому числі і уряд СРСР, підписали Гельсінські угоди, що були покликані закріпити нові відносини в Європі, існуючі кордони та забезпечити виконання в кожній з них високих принципів демократії і прав людини.

9 листопада 1976 р. група дисидентів у Києві об’єдналася в Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Мета заснування правозахисної неформальної групи - стежити за здійсненням Гельсінських угод на території України.

Засновники УГГ: письменник М. Руденко (голова), письменник-фантаст О. Бердник, правозахисники та колишні політв’язні Л. Лук’яненко, О. Мешко, П. Григоренко, І. Кандиба, мікробіолог Н. Строката, інженер М. Маринович, історик М. Матусевич, учитель О. Тихий. У наступні роки склад учасників УГГ поповнювався.

«Декларація» та «Меморандум Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» були написані М. Руденком. Усі члени групи підписали декларацію власними іменами і подали свої адреси, підкреслюючи намір діяти виключно легальними методами. Проте дуже швидко проти них розпочалися репресії. У 1977-1978 рр. були заарештовані й засуджені М. Руденко, О. Тихий, М. Маринович, М. Матусевич, Л. Лук’яненко, О. Бердник. Зокрема Л. Лук’яненка як «особливо небезпечного рецидивіста» засудили до десяти років таборів і п’яти років заслання.

ЦІКАВИЙ ФАКТ
У 2016 р. в Україні відзначали 40-річчя заснування УГГ. При цьому зазначалося, що «це була перша легальна правозахисна організація в Українській РСР, яка відіграла одну з ключових ролей у національно-визвольній боротьбі українського народу, розпочала ненасильницький, легальний і правовий шлях у здобутті Україною незалежності, становленні демократії, поваги до прав людини».
Микола Руденко Петро Григоренко