Тема 1. Макроекономіка як наука

Питання для розгляду:
Вступ до макроекономіки як науки.
Суб’єкти, об’єкти та предмет макроекономіки.
Економічні системи.
Методи та моделі макроекономіки.

Вступ до макроекономіки
Економічна теорія аналізує господарське життя на двох рівнях:
Мікроекономіка (від грец. mikros – малий) – аналізує конкретні фірми та домогосподарства, окремі товари та ресурси, галузі й ринки.
Макроекономіка (від грец. makros – великий) – досліджує господарську діяльність та взаємодію всієї сукупності економічних суб’єктів, тобто національну економіку в цілому.

Макроекономіку формують разом узяті мікроекономічні одиниці. Для цього використовують агрегування – об’єднання в укрупнену єдину групу економічних показників, які характеризують сумарну економічну діяльність господарюючих суб’єктів суспільства.

До цілей макроекономіки можна віднести:
економічне зростання;
повну зайнятість;
економічну ефективність виробництва;
стабільний рівень цін;
справедливий розподіл доходів;
соціальний захист;
оптимальний платіжний баланс;
економічну забезпеченість громадян;
зовнішньоекономічну безпеку;
економічну свободу.

Центральною проблемою макроекономіки є проблема економічної рівноваги. (Економічна рівновага означає такий стан економіки, при якому досягається рівновага і взаємне збалансування структур, що протистоять одна одній (виробництво і споживання, попит і пропозиція тощо).)
Макроекономічна рівновага, стабільність, достатні темпи економічного зростання належать до найважливіших суспільних благ, які або прямо, або опосередковано впливають на добробут кожного громадянина.

До інструментів макроекономіки відносяться:
фіскальну (бюджетно-податкову) політику;
монетарну (кредитно-грошову) політику;
стабілізаційну політику;
політику регулювання доходів;
зовнішньоекономічну політику.

Суб’єкти, об’єкти та предмет макроекономіки
Об’єктом макроекономіки є відповідний тип національної економіки, тобто певна економічна система в цілому та її агреговані параметри, що історично склалися.

Головні ознаки національної економіки:
наявність тісних економічних зв’язків між господарюючими суб’єктами на основі розподілу праці;
загальне економічне середовище, в якому ці суб’єкти функціонують:
- єдине господарське законодавство;
- єдина грошова система;
- фінансова система.
загальний економічний центр, який контролює діяльність суб'єктів, тобто держава;
система економічного захисту:
- національна політика протекціонізму;
- політика квотування;
- політика ліцензування тощо.

Виділяють такі основні макроекономічні суб’єкти:
домашні господарства;
підприємницький сектор;
державний сектор;
сектор фінансових установ;
зовнішньоекономічний сектор.

Домашні господарства – господарства, які веде одна або кілька осіб, що мають спільне майно, з метою відтворення робочої сили та розвитку особистості на основі кінцевого споживання.
Головна мета домогосподарств – досягти максимального споживання за мінімальних витрат.

Види економічної активності, що проявляють домашні господарства:
створюють пропозицію чинників виробництва на ринку ресурсів;
сплачують особисті податки до державного бюджету;
споживають частку одержаного доходу на товарному ринку і формують споживчий попит;
заощаджують частку одержаного доходу на фінансовому ринку, чим створюють потенційні можливості для кредитування підприємств і подальшого перетворення кредитів у інвестиції.

Економічна активність та стан домашніх господарств характеризуються показниками:
грошових доходів та заробітної плати;
рівня та динаміки роздрібних цін;
рівня життя населення;
споживання та заощаджень;
демографічної статистики;
розвитку соціально-культурної сфери тощо.

Підприємницький сектор – офіційно зареєстровані фірми та підприємства, незалежно від форми власності, що діють у межах країни. Вони виробляють продукти та надають послуги, здійснюють інвестування, мають попит на фактори виробництва тощо.
Основною метою кожного підприємства є максимізація прибутку.

Видами економічної активності підприємств є:
формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;
формування сукупної пропозиції товарів і послуг на товарному ринку;
сплата податків до державного бюджету;
формування попиту на кредити на фінансовому ринку;
формування інвестиційного попиту на товарному ринку.

Держаний сектор – об’єднує усі державні інститути та установи. Державний сектор займається виробництвом та перерозподілом суспільних благ, створює умови для оптимального функціонування народного господарства.
Основною метою державного сектору є створення умов для підвищення продуктивності підприємницької діяльності та сприяння зростанню рівня життя населення тощо.

Видами економічної активності держави є:
надання суспільних благ;
закупівля товарів і послуг на товарному ринку (формування державного замовлення);
формування попиту на чинники виробництва на ринку ресурсів;
стягнення податків;
надання трансфертів, дотацій, субсидій, субвенцій;
інвестування за рахунок державного бюджету;
вплив на пропозицію грошей на фінансовому ринку.

Сектор фінансових установ – інституційні одиниці, що проводять фінансові операції на комерційній основі.
Це – банки, страхові компанії, різні фонди, які випускають, придбавають, зберігають, розподіляють фінансові кошти, оперують з цінними паперами, надають кредити тощо.

Видами економічної активності фінансових установ є:
надання кредитів;
надання позик;
операції з цінними паперами.
Економічна активність та стан сектора фінансових установ характеризуються показниками:
відсоткові ставки;
коефіцієнти готівки, монетизації, доларизації;
індекси фондового ринку;
попит і пропозиція цінних паперів тощо.

Зовнішній сектор (сектор закордон) – це зв’язки з іншими державами – торгівля, рух капіталу між країнами.
Якщо є зовнішній сектор та частка експорту складає більш 10 %, то національна економіка вважається відкритою.

Отже видами економічної активності закордону виступають:
формування експорту – імпорту товарів і послуг на товарному ринку;
формування експорту – імпорту капіталу на фінансовому ринку;
здійснення валютних операцій.
Економічна активність та стан суб'єкта зовнішній сектор характеризуються показниками:
зовнішньої торгівлі;
обсягу та динаміки експорту та імпорту;
структури експорту та імпорту;
валютного курсу;
стану платіжного балансу тощо.

Предмет макроекономіки обумовлюється її об'єктом і може бути визначений як функціонування механізмів національної економічної системи.

Макроекономіку поділяють на позитивну і нормативну:
Позитивна макроекономіка – констатує факти й залежності між ними, не використовуючи суб’єктивні судження, тобто відповідає на питання як воно є.
Нормативна макроекономіка – напрям в економічній науці, який оцінює цілі економічного розвитку, тобто міркування про те, якою повинна бути економіка.
Економічна політика – це система економічних заходів держави з метою досягнення поставлених суспільством цілей. В ширшому трактуванні економічна політика – це вплив на економічну поведінку людей.

Макроекономіку, що виконує пізнавальну функцію, тобто вивчає стійкі зв’язки й залежності, властивості національної економіки називають позитивною макроекономікою або макроекономічним аналізом.

Пізнання зв’язків у національній економіці, виведення законів і теорій із фактів становить суть макроекономічного аналізу.
Важливі напрями макроекономічного аналізу:
вивчення рівня життя;
вивчення зайнятості;
вивчення соціального захисту населення;
вивчення рівноваги між попитом і пропозицією на окремих ринках і в масштабах національного ринку.

Економічні системи
Основними елементами економічної системи є:
механізм узгодження діяльності суб’єктів господарського життя або способи розв’язання основних проблем економіки;
механізми реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага;
механізми розподілу й перерозподілу створеного національного продукту.

Якщо розглядати поступ економічних систем в історичному аспекті, то можна чітко виділити три основні типи економічних систем:
ринкову;
командно-адміністративну;
змішану економіку.

Ринкова економіка – характеризується приватною формою власності на економічні ресурси та використанням ринкового механізму для регулювання економіки. Основним рушієм ринкової економіки є конкуренція.
Конкуренція – (лат. concurere – зіштовхуюсь) це економічне суперництво й боротьба між приватними й колективними товариствами та продавцями товарів і послуг за якнайвигідніші умови їх виробництва й збуту, за привласнення найбільших прибутків.

Командно-адміністративна (або планова) економіка є прямо протилежною ринковій. Вона заснована на суспільній (державній) власності, а регулювання здійснюється за допомогою централізованого державного планування. Ринок у цій системі самостійно не функціонує, а також є об’єктом планування.

Змішана економіка поєднує у собі різні форми власності й два механізми макроекономічного регулювання: ринковий і державний. Співвідношення між державним і ринковим регулюванням у різних країнах неоднакове.

Трьома найтиповішими моделями змішаної економіки є:
американська;
японська;
шведська моделі.

Американська модель змішаної економіки.
Основу американської моделі становить система всілякого заохочення підприємства, досягнення особистого успіху, збагачення найактивнішої частини населення.

Японська модель змішаної економіки.
Для цієї моделі характерним є активне втручання держави в економіку для створення такого макросередовища, в якому прогресивні галузі зростають найшвидше. Розвиток економіки підпорядкований загальним національним завданням, велику роль відіграє економічне планування.

Шведська модель змішаної економіки.
Характерною особливістю цієї моделі є її соціальна спрямованість на рівні державної політики. Основний принцип цієї моделі полягає в розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства і його розподілу.

Загальними рисами перехідної економіки, які формують специфіку її суперечностей (зокрема в Україні) є такі:
нестабільність умов господарювання;
деформованість економічної структури;
дефіцит ресурсів та соціальні обмеження структурної перебудови;
відсутність механізму саморегуляції економіки;
незавершеність процесів приватизації й роздержавлення власності;
здеформована монополіями та інфляцією система цін;
часткова втрата керованості макроекономічними процесами тощо.

Методи та моделі макроекономіки
Макроекономіка використовує широкий спектр методів, а саме:
абстракцію – уявне виділення найбільш суттєвих сторін досліджуваного явища й ігнорування несуттєвих його ознак;
аналіз – уявний розклад цілого на частини, кожна з яких вивчається окремо;
синтез – пізнання явища як цілого в єдності всіх його елементів;
індукцію – виведення економічних закономірностей і принципів із факторів реального життя на основі сходження від одиничного до загального;
дедукцію – аналіз від загального до одиничного;
ототожнення – це узагальнення типових явищ, процесів, які часто повторюються і є властивими для досліджуваного об’єкта;
ізолювання – це виділення єдиної властивості досліджуваного об’єкта;
економіко-математичне моделювання – побудова макроекономічних моделей для аналізу та прогнозування економічних систем на макрорівні (є основним методом макроекономічних досліджень);
експеримент – метод, в якому особливу роль займають економічні реформи.

Макроекономічна концепція – систематизовані на основі відібраних критеріїв (основних показників) знання про народногосподарські процеси в цілому. Наприклад: кейнсіанська, класична, монетаристська концепції.
Макроекономічне моделювання – формалізоване за допомогою теоретичних методів відображення сукупних процесів економічного життя, яке використовується для раціоналізації економіки.

В економічних моделях розрізняють два таких поняття:
потік – поняття, що характеризує економічний процес, що відбувається безперервно і вимірюється в одиницях за певних період часу.
запас – це величина, яку використовують для вимірювання показника на конкретний момент часу, на певну дату.
Взаємозв’язок між показниками потоку та запасу:
запас дорівнює накопиченням за певний період потокам;
потік дорівнює різниці між запасами на початок та кінець року.

Розрізняють велику кількість економічних моделей:
попиту і пропозиції;
просту модель кругообігу;
модель кругообігу за участю держави;
фінансового ринку;
моделі стадій економічного розвитку;
моделі змішаної економіки тощо.

Найбільш типовою динамічною й високорозвинутою в рамках сучасних економічних відносин є модель, яка поєднує в собі:
позитивні результати НТП (автоматизацію, комп’ютеризацію тощо);
конкуренцію приватних власників ресурсів (робочої сили та капіталу);
розумні традиції;
масове споживання;
державне регулювання процесів.