Ігор Сєверянин – поет “Срібного віку”

Справжнє ім'я Ігор Васильович Лотарьов;
(4 (16) травня 1887, Санкт-Петербург — 20 грудня1941, Таллінн) — російський поет «Срібної доби».

Народився в Петербурзі в сім'ї офіцера. По материнській лінії був родичем з письменником і істориком Н.М. Карамзіним.

Майбутній поет не отримав серйозного академічної освіти: закінчив реальне училище.

* * *
Благословляя мир, проклятье войнам
Он шлет в стихе, признания достойном,
Слегка скорбя, подчас слегка шутя
Над всею первенствующей планетой…
Он — в каждой песне, им от сердца спетой,
Иронизирующее дитя.
(«Игорь Северянин»)
Северянин почав Друкувати в 1905 году, а Вже в 1908 году випустить свой перший збірник віршів «Зірниці думки», в якому виступать в традіціях «чистої лірики", віявляючі при цьом особливая.

І. Северянин любив декламувати власні вірші на публіці, даючи, за своїм особистим визначенням, «поезоконцерти». Але, незважаючи на це, поет залишався щирим, великим, незвичайною дитиною в поезії: він грає зі словесної тканиною вірші, з упоительними співзвуччями. Постійно займаючись словотворчістю, Ігор Северянин проте принципово не згоден з футуристами в їх запереченні спадщини минулого і бажанні писати літературу з «чистого аркуша».

Поет писав: «Пушкін - пушкінський великий». У його віршах можна побачити поетичні тенденції, започатковані не тільки А.С. Пушкіним, але ще Г.Р. Державіним. Він запозичив у «старої літератури» рими, розміри, поетичні прийоми образотворчості. Основним художнім прийомом поетичного світу І. Северяніна стала іронія, яка веде до театралізації сучасних форм життя, до створення масок, а не відображенню реальності, до утвердження утопії. Поет пише: «Я цар країни неіснуючої».

Світ, що відкривається читачеві на сторінках сєверянинскої поезії, реально не існує, він є лише у свідомості поета: * * *
Не терпим мы дешевых копий,
Их примелькавшихся тонов,
И потрясающих утопий
Мы ждем, как розовых слонов…
(«Пролог»)

Скрывая за маской иронии свое истинное лицо, поэт пребывает в некоем «фиолетовом трансе» и создает собственный мир, собственную реальность. Лирический герой Северянина наслаждается общением с природой, с крестьянской простой жизнью, где все естественно и гармонично, он тяжело переживает наступление цивилизации и псевдокультуры. Позиция поэта выражена в строках:
* * *
Скорей бы — в бричке по ухабам!
Скорей бы — в юные луга!
Смотреть в лицо румяным бабам!
Как друга, целовать врага!
Шумите, вешние дубравы!
Расти, трава! Цвети сирень!
Виновных нет: все люди правы
В такой благословенный день!
(«Весенний день»)

У 1913 році І. Сєверянин видає другу поетичну збірку «Громокипящий кубок», з виходом якого ставлення до поета стає більш визначеним, сучасники відзначають його талант. Наприклад, Брюсов, вказуючи і на «відсутність знань», і на «болісну вульгарність», і на «невміння мислити», писав у своїй статті:
«…это — лирик, тонко воспринимающий природу и весь мир и умеющий несколькими характерными чертами заста­вить видеть то, что он рисует. Это — и истинный поэт, глубоко пе­реживающий жизнь и своими ритмами заставляющий читателя страдать и радоваться вместе с собой. Это — ироник, остро подмечающий вокруг себя смешное и низкое и клеймящий это в меткой сатире. Это — художник, которому открылись тайны стиха и кото­рый сознательно стремится усовершенствовать свой инструмент…».

Основні теми збірника: любов, підпорядкована певній грі, порушення природних гармонійних відносин в природі через настання цивілізації, пошук ідеалу в мистецтві і літературі, мрія про злиття з природою. Для поетики збірки характерно лексичне і стилістичне розмаїття: поет використовує традиційні слова в незвичайних поєднаннях, створює, використовуючи основні принципи словотворення, неологізми:
* * *
Мороженое из сирени!
Мороженое из сирени!
Полпорции десять копеек,
четыре копейки буше.
Пора популярить изыски,
утончиться вкусам народа,
На улицу специи кухонь,
огомнив эксцесс в вирелэ!
(«Мороженое из сирени»)

* * *
Ананасы в шампанском!
Ананасы в шампанском!
Удивительно вкусно,
искристо, остро!
Весь я в чем-то норвежском!
Весь я в чем-то испанском!
Вдохновляюсь порывно!
И берусь за перо!
(«Увертюра»)
З'являються й інші поетичні збірки І. Северяніна: «Златоліра» (1914), «Ананаси в шампанському» (1915), «Поезоантракт» (1915), «Тост безмовних» (1916), тематика яких в основному продовжує теми, заявлені поетом у перших збірках. Вірші І. Северяніна мають величезний успіх, їх постійно перевидають. У вірші «Увертюра» (1915) поет мріє перетворити «трагедію життя ... в грезофарс». Художній образ «ананаси в шампанському» уособлює міраж сучасного життя, «пульс вечорів»:

* * *
Я выполнил свою задачу,
Литературу покорив.
Бросаю сильным на удачу
Завоевателя порыв.
Но, даровав толпе холопов
Значенье собственного «я»,
От пыли отряхаю обувь,
И вновь в простор — стезя моя.
(«Эпилог»)
Створені поетом неологізми («ветропросвист», «крилолітів») символізують сутність цивілізованого життя, захоплення загальної механізацією. Навесні 1918 року на вечорі в Політехнічному музеї І. Северянин був обраний «Королем поетів». Його експериментаторство, гра словами і складною римою, своєрідний звукопис не залишили байдужими читача:

Через тиждень після свого тріумфального виступу в Політехнічному музеї І. Северянин їде з Росії в маленьке приморське село в Естонії, проголошуючи себе людиною «поза політикою». Поступово вірші поета все рідше друкуються в Росії, його ім'я віддається забуттю.

В останні роки життя І. Северянин живе в основному в Таллінні, мріючи про повернення на батьківщину. У цей період опублікована його книга «Класичні троянди» (1931), в якій поет проповідує своєрідний поетичний класицизм, зникає безтурботна іронія, на зміну їй приходить гірка усмішка, гнівна сатира. Поет вмирає в Таллінні в кінці 1941 року, відчуваючи себе вигнанцем, відчуваючи свою непотрібність Росії.

«Нынче мне очень близок и дорог Игорь Северянин. Сущность этого большого поэта, как всякого большого поэта, - в первооткрывательстве. Он рассказал мне то, что ранее не было известно. Мой путь к нему был труден и тернист, ибо был засорен нашим общим невежеством, и я поминутно спотыкался о ярлыки, которыми поэт был в изобилии увешан. ... К счастью, во мне все-таки нашлись силы, чтобы разобраться во всем этом. И я постепенно стал его приверженцем. ... Помню, как вместе со всеми я тоже проповедовал достоинства Владимира Маяковского как укоризну Игорю Северянину, зная из хрестоматии несколько водевильных фактов, не имеющих ничего общего с литературой, не понимая, что поэтов нельзя противопоставлять одного другому - их можно сравнивать; нельзя утверждать одного, низвергая другого. И вот, когда по воле различных обстоятельств все это мне открылось, я понял, я почувствовал, что Игорь Северянин - мой поэт, поэт большой, яркий, обогативший нашу многострадальную поэзию, поэт, о котором еще предстоит говорить, и у которого есть чему учиться».
Булат Окуджава:

* * *
Когда идет поэтов собиранье,
Тех, кто забыт и кто полузабыт,
То забывать нельзя про Северянина –
Про грустного Пьеро на поле битв.
Євген Євтушенко:

«Поэт появлялся на сцене в длинном, узком в талии сюртуке цвета воронова крыла. Держался он
прямо, глядел в зал слегка свысока, изредка встряхивая нависающими на лоб черными, подвитыми
кудряшками. Лицо узкое, по выражению Маяковского, вытянутое "ликерной рюмкой" ("Облако в
штанах"). Заложив руки за спину или скрестив их на груди около пышной орхидеи в петлице, он
начинал мертвенным голосом, все более и более нараспев, в особой, только ему одному присущей
каденции с замираниями, повышениями и резким обрывом стихотворной строки разматывать клубок
необычных, по-своему ярких, но очень часто и безвкусных словосочетаний. Через минуту он
всецело овладевал настороженным вниманием публики. Из мерного полураспева выступал
убаюкивающий, втягивающийся в себя мотив, близкий к привычным интонациям псевдоцыганского,
салонно-мещанского романса. Не хватало только аккордов гитары. Заунывно-пьянящая мелодия
олучтения-полураспева властно и гипнотизирующе захватывала слушателей. Она баюкала их
внимание на ритмических волнах все время модулирующего голоса...»
Вс. Рождественський (1895—1977) про поезовечори:

Рукопись
Подайте искристого к баранине.
Подайте счет.
И для мисс — цветы.
Подайте Игоря Северянина!
Приносят выцветшие листы.
Подайте родину тому ревнителю,
что эти рукописи хранил.
Давно повывелись в миру чернильницы,
и нет лиловых навзрыд чернил.
Подайте позднюю надежду памяти —
как консервированную сирень,
где и поныне блатные Бальмонты
поют над сумерком деревень.
Странна «поэзия российской пошлости»,
но нету повестей печальней сих,
какими родина платила пошлины
за вкус Тургеневых и Толстых.
Поэт, стареющий в Териоках,
на радость детям дремал,как Вий.
Лицо — в морщинах, таких глубоких,
что, усмехаясь, он мух давил...
Поэт, спасибо за юность мамину,
за чувство родины,
за розы в гроб,
за запоздалое подаяние,
за эту исповедь — избави бог!
АНДРіЙ ВОЗНЕСЕНСьКИЙ: