Філософсько-правова думка періоду буржуазних революцій

ПЛАН:
Філософсько-правова думка в Голландії
Філософсько-правова думка Англії
Філософсько-правова думка Франції

Філософсько-правова думка в Голландії

Голландія — перша країна в Європі, де в ході тривалої національно-визвольної боротьби проти панування феодально-монархічної Іспанії (друга половина XVI — початок XVII в.) до влади прийшла буржуазія і була встановлена буржуазна республіка

Філософське життя молодої буржуазної республіки, оточеної європейськими феодальними монархіями (аж до перемоги буржуазної революції в Англії в другій половині XVII в.), протікало під знаком боротьби між прихильниками двох основних партій — республіканської (буржуазної орієнтації) і оранжистської (прихильників правління Оранского дому, представники якого в спадщину обіймали посаду глави держави).

В центрі уваги всієї прогресивної європейської філософської і філософсько-правової думки розглянутої епохи була боротьба проти теології, релігійної догматики і духовного диктату церкви, розробка нових, раціональних і світських поглядів на світ.

Видатний внесок у розробку ранньобуржуазної філософсько-правової ідеології внесли голландські мислителі Гуго Гроцій і Барух Спіноза.

Для них були характерні:
– звернення до ідей природного права і договірного походження держави й обґрунтування в процесі їхньої раціоналістичної інтерпретації власне кажучи нових буржуазних філософсько-правових концепцій.
– критика середньовічних релігійно-схоластичних догм, боротьба проти теологічних уявлень про природу, людину, суспільство, державу і право.

Гуго Гроцій (1583—1645)
видатний голландський юрист і філософський мислитель, один із засновників ранньобуржуазного вчення про державу і право, раціоналістичної доктрини природного і міжнародного права Нового часу.

Згідно з Гроцієм, предмет юриспруденції — це питання права і справедливості, а предмет політичної науки — доцільність і користь.

Він відзначав, що у юриспруденції варто розрізняти “природну, незмінну частину” і “те, що має своїм джерелом волю” (державні закони, божественне право, право народів): продовжив античний
розподіл права на природне і волевстановлене.

Природне право: до нього відносяться як стримування від чужого майна, так і повернення отриманої чужої речі і відшкодування витягнутої з неї вигоди, обов'язок дотримання обіцянок, відшкодування шкоди, заподіяної з нашої вини, а також відплата людям заслуженого покарання.
Природне право “настільки непорушне, що не може бути змінено навіть самим Богом”.

Походження держави і внутрішньодержавного права (законів) є логічно неминучим наслідком буття природного права.

Держава, за Гроцієм, — є союзом вільних людей, що об’єдналися заради дотримання права і загальної користі”.

Додержавна стадія життя людей характеризується Гроцієм як “природний стан”. У цьому стані була відсутня приватна власність, люди перебували в “великій простоті”, знаходилися між собою “у деякій надзвичайній взаємній приязні” і користалися “спільністю майна”.

Поступово люди стали займатися різними мистецтвами і ремеслами, вести більш вишуканий спосіб життя, з'явилися і розвилися людські пороки, відбувся перехід від первісної спільності майна до розподілу спершу рухомих, а потім і нерухомих речей. У відносинах між людьми ослабнули справедливість і взаємна приязнь, “унаслідок чого ні в праці, ні в споживанні не збереглося належної рівності”. У процесі такого розвитку з'явилася приватна власність, “люди об'єдналися в державу.

За своїм соціальним змістом держава в трактуванні Гроція виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і могутніх.

Сутність верховної влади складається, по Гроцію, у тому, що це — влада, дії якої не підлеглі ніякій іншій владі і не можуть бути скасовані на розсуд чужої влади. Під верховною владою, таким чином, мається на увазі суверенна влада. Суверенітет, отже, складає головну ознаку держави взагалі.

Спеціальну увагу Гроцій приділяє питанню про право підданих протистояти верховній. При цьому праву підданих на опір владі він протиставляє “закон про неспротив”, відступ від якого припустимий лише у випадку крайньої необхідності і за умови, якщо збройний опір підданих насильству керівних осіб не заподіє великого потрясіння державі чи не призведе до загибелі багатьох невинних.

Філософсько-правове вчення Гроція як у внутрішньодержавних, так і в міжнародних відносинах націлено на утвердження правових основ і досягнення миру.

Війна, згідно з Гроцієм, не суперечить природному праву. Не заборонена війна також божественними законами і правом народів. Але це зовсім не означає, що усі війни справедливі. Розрізняючи війни справедливі і несправедливі. До справедливих він, зокрема, відносив війни оборонні, війни для збереження цілісності держави, захисту майна.

Несправедливі війни (війни загарбницькі, війни з метою заволодіння чужим майном, покорення інших народів) Гроцію належать слова: мир є “кінцевою метою війни”.

Висновок
З-за величезного внеску Гроція в розробку нової доктрини міжнародного права назвали “батьком міжнародного права”.
Істотний вплив на подальший розвиток філософсько-правової думки і формування теоретичних основ нового світського “юридичного світогляду” зробило вчення Гроція про природне і внутрішньодержавне право, про договірне походження держави і волевстановлених форм права.

Новий раціоналістичний підхід до проблем суспільства, держави і права одержав свій подальший розвиток у творчості великого голландського філософа і філософського мислителя Баруха (Бенедикта) Спінози (1632—1677).

Закони природи він характеризував як осягненні людським розумом, а не дані в божественному одкровенні. Людина— це частка природи і на неї, як і на всю іншу природу, поширюються всі природні закономірності і необхідності.

Природне право забороняє тільки те, чого ніхто не бажає і чого ніхто не може. По природі і по природному праву люди — вороги, і їхні природно-правові взаємини в оцінці Спінози збігаються з гоббсівським трактуванням “війни всіх проти всіх” у природному стані, де “людина людині – вовк”.

У природному стані, згідно зі Спінозою, усі люди й інші природні істоти рівні в тому змісті, що усі вони мають рівне право на всіх по своїй сваволі і бажанню, хоча реальний обсяг цих природних прав залежить від розміру фактичної сили індивидів (розумової і фізичної).

У цій постійній боротьбі окремих сил “вищий закон природи” полягає в прагненні кожного до самозбереження, до того, щоб “залишитися у своєму стані, не зважаючи ні на кого іншого, а тільки на себе”.

Однак у природному стані, де відсутнє будь-яке загальне для всіх право, самозбереження людей, не може бути забезпечене. Разом з тим сама природа і природна необхідність показують і диктують людям спосіб і шлях виходу з природного стану і переходу за допомогою загального договору до громадянського стану, суспільства і держави.

Відмітна ознака держави — наявність верховної влади. Під верховною владою він мав на увазі суверенітет держави.

Важлива особливість спінозівської договірної теорії держави полягає в тому, що “природне право кожного у громадянському стані не припиняється”, оскільки як у природному, так і в громадянському станах людина діє за законами своєї природи, виходячи зі своєї користі, скеровується страхом чи надією. В громадянському стані є встановлене договором вище (суверенне) природне право держави, тобто тут з'являється загальне для всіх право і загальний уклад, загальний гарант і захисник безпеки, і всі бояться того ж самого— верховної влади.

Тільки Верховна влада має право вирішувати, що є добро і що зло, що добре, що погано, що справедливо, що несправедливо, що варто робити і від чого слід утримуватися кожному окремо і всім разом.

Верховна влада, відповідно до Спінози, “не зв'язується ніяким законом, але усі повинні їй в усьому коритися”; усі “зобов'язані безумовно виконувати всі накази верховної влади, хоча б вона веліла виконувати найбільшу безглуздість”.

Післядоговірне право громадянина, іменоване Спінозою “приватним цивільним правом”, він характеризує як “свободу кожного зберігати себе у своєму стані, обумовленому указами верховної влади. Здійснення ж громадянином всіх інших (не дозволених державою) природних прав являє собою злочин.

При порушенні державною владою умов договору Спіноза визнає природне право народу на повстання.

Спіноза виділяє три форми держави (верховної влади) — монархію, аристократію і демократію, симпатії надає демократії.

При висвітленні проблем міждержавних відносин Спіноза відзначає, що держави у своїх взаєминах знаходяться в природному стані і “дві держави — по природі вороги”. Держава може як укласти союз, так і з повним правом порушити його, якщо це диктується користю держави в умовах, що змінилися.

Висновок
В історію філософської і правової думки Спіноза увійшов як прогресивний мислитель-гуманіст, критик теологічних філософсько-правових ідей, один із творців світської доктрини держави і права.

2. Філософсько-правова думка Англії

Англійська буржуазна революція XVII в. завдала нищівного удару по феодалізму і відкрила простір для швидкого росту капіталістичних відносин в одній з ведучих країн Західної Європи. Вона мала незрівнянно більш широкий резонанс, ніж минула за кілька десятиліть до неї нідерландська (голландська) революція.

Англійська революція мала ряд особливостей. Її очолила міська буржуазія, яка виступала в тісному союзі з середнім і дрібним дворянством, що зуміло пристосуватися до розвитку капіталізму. Революційний табір склали також селянство, міська дрібна буржуазія. Захисниками феодально-абсолютистського ладу, що зжив себе, були старе дворянство і пануюча верхівка англіканської церкви.
Кожна із суспільних груп, що приймали участь у революції, виставила свої філософські програми й обґрунтувала їх відповідними теоретичними викладеннями. Загальним в них була релігія. Ідеологи обох таборів оперували біблійними текстами, обвинувачуючи своїх ворогів у відступництві від “істинного Бога”.

Інтереси правого крила англійської буржуазії (багатого купецтва і банкірів Лондона, частини обуржуазненого дворянства, що примкнула до них) представляла релігійно-філософська партія пресвітеріан. Позиції середньої буржуазії і середнього і мілкого захищала партія індепендентів (“незалежних”). Філософською партією дрібнобуржуазних міських прошарків були левелери (“зрівнювачі”). З руху левеллерів виділилися діггери (“копальники”); вони утворили лівий фланг революційної демократії і відстоювали інтереси сільської бідноти, міських низів.

Супротивники революції поєднували віру в непорушність феодальних порядків з відданістю королівському абсолютизму. Ними були узяті на озброєння концепція божественної природи монархічної влади, теорія патріархального виникнення і суті держави.

Концепція божественної природи монархічної влади: монархи одержують свою владу від бога; ніхто з людей не сміє неї обмежувати і руйнувати.

Теорія патріархального походження держави: влада королів веде свій початок безпосередньо від прабатька роду людського— Адама. Походячи (через Адама) від бога, монархічна влада взагалі не підлегла людським законам.

Одними з найпоширеніших і впливових минулого в ту пору були ідеї індепендентів. Головні релігійно-філософські гасла індепендентів були такі: повна незалежність і самоврядування для кожної громади віруючих, ліквідація централізованої і підлеглої диктату держави (короля) англіканської церкви, ніякої іншої влади в справах совісті, крім “влади Бога”, абсолютна віротерпимість, свобода совісті і т. п Власне філософські вимоги індепендентів відрізнялися помірністю. Вони готові були задовольнятися встановленням конституційної монархії.

Левеллери. Наріжний камінь платформи левеллерів— принцип первинності, верховенства і суверенності влади народу. Вони ще і збагатили цей принцип положенням про невідчужуваність народного суверенітету.

Аналогічним чином вирішувалось левеллерами питання про права і свободи індивіда. Принаймні свобода особи і право власності, свобода совісті і друку, свобода промислової і торгової діяльності, рівність усіх перед законом і судом проголошувалися природженими і невід'ємними. Їхній ідеал — республіка, у якій регулярно і демократичним шляхом проводяться вибори в однопалатний парламент, який переобирається через порівняно короткі проміжки часу і контролюється народом.

Новаторською була їх теза про уникнення зосередження всіх публічно-владних повноважень в одних руках, навіть якщо це будуть руки законодавців.
Левеллери пропонували відокремити суд від адміністрації, а всіх посадових осіб зробити підзвітними парламенту. Вони були, крім того, одними з перших, хто виступив за відділення релігії і церкви від держави.

Діггери: Дж. Уінстенлі продовжив і істотно обновив традицію, що йде від Т. Мора. Він розробив проект конституції такої республіки, що повинна була б ґрунтуватися на відносинах загальної, колективної власності (насамперед загальної власності на землю). З подібного роду проектом в англійській революції не виступав більше ніхто.

Томас Гоббс
(1588—1679).

В основу своєї теорії держави і права Т. Гоббс кладе визначене уявлення про природу індивіда. Він вважає, що споконвічно всі люди створені рівними у відношенні фізичних і розумових здібностей і кожний з них має однакове з іншими “право на все”. Однак людина – істота глибока егоїстична, жадібна, боязлива. Оточують її лише заздрісники, суперники, вороги. “Людина людині — вовк”. Звідси фатальна неминучість у суспільстві “війни всіх проти всіх”. Мати “право на все” в умовах такої війни— значить фактично не мати ніякого права ні на що. Це положення Т. Гоббс називає “природним станом роду людського”. Страх смерті й інстинкт самозбереження спонукають індивідів знаходити вихід з настільки тяжкого природного стану.

Люди діють за природними законами. Головний, самий фундаментальний природний закон говорить: необхідно прагнути до миру. Все інше повинно використовуватися лише як засоби досягнення миру. Найважливішим серед них є відмовлення кожного від своїх прав у тій мірі, у якій цього вимагають інтереси миру і самозахисту (другий природний закон). Відмовлення від права відбувається здебільшого перенесенням його за договором на визначену особу чи на деяку групу осіб. З другого природного закону випливає третій: люди зобов'язані виконувати укладені ними угоди; в іншому випадку останні не будуть мати ніякого значення. У третьому природному законі міститься джерело і початок справедливості.

Крім зазначених трьох, є ще 16 природних (незмінних і вічних) законів. Усі вони резюмуються в одному загальному правилі: не роби іншому того, чого б ти не бажав, щоб було зроблено стосовно тебе.

Абсолютна влада держави — от, на думку Т. Гоббса, гарант миру і реалізації природних законів. Вона примушує індивіда виконувати їх, видаючи громадянські закони.
Держава засновується людьми для того, щоб з її допомогою покінчити з “війною всіх проти всіх”, позбутися від страху незахищеності і постійної погрози насильницької смерті.

Уклавши один раз суспільний договір і перейшовши в громадянський стан, індивіди втрачають можливість змінити обрану форму правління, вивільнитися з-під дії верховної влади. Їм забороняється протестувати проти рішень суверена, засуджувати його акції і т.п. Прерогативи ж суверена відносно підданих надзвичайно великі. Він ніяким договором зі своїм народом не зв'язаний і тому відповідальності перед ним у принципі не несе.

Цілком підкоряючи індивіда абсолютній владі держави, Т. Гоббс проте залишає йому можливість стати проти волі суверена. Ця можливість — право на повстання. Вона відкривається лише тоді, коли суверен, усупереч природним законам, зобов'язує індивіда убивати чи калічити самого себе або забороняє захищатися від нападу ворогів.
Починаючи з Т. Гоббса, у західноєвропейській філософській теорії утверджується розуміння держави як машини, що мала потім довгу і складну долю.

Так, структуру держави він уподібнював структурі живого організму: суверена — душі державності, таємних агентів — очам держави і т.д. Громадянський мир порівнювався ним зі здоров'ям, а заколоти, громадянські війни — із хворобою держави, що тягне за собою її розпад і загибель.

У 1688 р. закінчилася смуга революційних перетворень англійського суспільства з феодального в капіталістичне і наступив період його еволюційних змін.

Ідеологом соціального компромісу виступив Джон Локк (1632—1704).

Дж.Локк, однак, цілком поділяв ідеї природного права, суспільного договору, народного суверенітету, невідчужуваних свобод особи, збалансованості влади, законності повстання проти тирана і т.д. Він їх розвив, видозмінив, доповнив новими й інтегрував у цілісне філософсько-правове вчення — доктрину ранньобуржуазного лібералізму.

По Дж. Локку, до виникнення держави люди перебувають у природному стані. При чому не у стані “війни всіх проти всіх”. Індивіди, вільно розпоряджаються своєю особистістю і своєю власністю. Панує рівність, “при який усяка влада і всяке право є взаємними, ніхто не має більше іншого”.

Щоб норми (закони) спілкування, що діють у природному стані, дотримувалися, природа наділила кожного можливістю судити тих, хто порушив закон і піддавати їх відповідним покаранням. Однак у природному стані відсутні органи, що могли б неупереджено вирішувати суперечки між людьми, здійснювати належне покарання винних у порушенні природних законів і т.д. Усе це породжує обстановку непевності, дестабілізує звичайне розміряне життя. З метою надійного забезпечення природних прав, рівності і свободи, захисту особистості і власності люди погоджуються утворити політичне співтовариство, заснувати державу.

Держава являє собою, по Дж. Локку, сукупність людей, що об'єдналися в одне ціле під егідою ними ж встановленого загального закону і створивших судову інстанцію, правомочну вирішувати конфлікти між ними і карати злочинців.
Держава – добровільне утворення, якому люди передають певний, порівняно невеликий обсяг повноважень.

Право на життя і володіння майном, свободу і рівність людини не відчужує нікому і ні при яких обставинах. Ці невідчужувані цінності — остаточні границі влади і дії держави, переступати які їй заборонено.
Держава одержує від людей, що її утворили, рівно стільки влади, скільки необхідно і досить для досягнення головної мети політичного співтовариства. Полягає ж вона в тому, щоб усі могли забезпечувати, зберігати і реалізовувати свої громадянські інтереси, життя, здоров'я, свободу, володіння власністю.

Виступав за те, щоб публічно-владні повноваження держави були чітко розмежовані і поділені між різними його органами. Повноваження приймати закони (законодавча влада) покладається лише на представницький орган всієї нації — парламент. Компетенція запроваджувати закони в життя (виконавча влада) належить монарху, кабінету міністрів. Їхня справа відати також відносинами з іноземними державами.

Питання про державну форму, традиційне для європейської філософської думки з часів Аристотеля, теж цікавило Дж. Локка. Особисті його симпатії схилялися скоріше до обмеженої, конституційної монархії, реальним прообразом якої була англійська державність, якою вона стала після 1688 р.
Проголошував тезу про право народу на повстання.

3. Філософсько-правова думка Франції

Просвітництво - впливовий загальнокультурний рух епохи переходу від феодалізму до капіталізму. Діячі Просвітництва бажали утвердити на землі “царство розуму”, в якому люди будуть досконалими в усіх відношеннях, запанує гармонія інтересів вільного індивіда і справедливого суспільства, гуманізм стане вищою нормою соціального життя. Більшість з них основні свої сподівання на пришестя “царства розуму” пов'язували з ліквідацією реакційних феодально-аристократичних установок і традицій. У Франції видатними діячами просвітництва були Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо,
В XVII—XVIII ст. Просвітництво і створювана нею в суспільстві ідейно-моральна атмосфера значно впливали на суть, способи і напрямок розвитку науки про державу і право.

Одним з провідних лідерів європейської Просвітництва є Вольтер (1694—1778) — великий французький мислитель і літератор.

Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755) — один з яскравих представників французького Просвітництва, видатний юрист, філософ, мислитель.
Шарль Луї Монтеск'є (1689—1755) — один з яскравих представників французького Просвітництва, видатний юрист, філософ, мислитель.

Жан-Жак Руссо (1712—1778) — один з найяскравіших та найоригінальніших мислителів в історії суспільних і філософських вчень.