Іван Якович Франко “Зів’яле листя”. Лірична драма

Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що, читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поетові-лірикові, співцеві кохання і настроїв… Взагалі Франко – лірик високої проби і його ліричні твори просяться часто в музику.
М. Коцюбинський

1896 року – з передмовою, що нібито ці вірші знайшов у готелі, де закінчив життя через нероздільне кохання їх автор.
“Зів’яле листя” - третя лірична збірка
І. Франка, що вийшла за життя поета двома виданнями:
1911 року – І. Франко пише нову передмову і визнає своє авторство.
.

Сучасні дослідники творчості І. Я. Франка дійшли висновку:
В основу ліричної драми “Зів’яле листя” лягли власні переживання І. Я. Франка в часи його юності та зрілості.

“Тричі мені являлася любов…”

«Тричі мені являлася любов…»
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих, мов метелик, підлетіла.
Гостюючи в Лолині у місцевого пароха Михайла Рошкевича, І.Франко закохується в його доньку Ольгу. Їй Франко присвятив свою першу збірку поезій "Баляди і росказы“ (1876). Та не судилося їм бути разом,
бо після арешту
Франка 11 червня 1877 р. Ольжині батьки стали на перешкоді їхнього одруження.

На Франка Юзефа Дзвонковська справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка "польськості" швидко злетить, опаде, а наверх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного - витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій.
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда, мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна, мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
«Мені не жить, тож най умру
одна!»

Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір.
То разом страх бере, душа холоне
І сила розпливається в простір.
Целіна Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов'ю.
Ця жінка була надзвичайно примхливою й гордою і не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона
"женщина чи звір", "сфінкс".
Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати "Зів'яле листя". Для чого?

ОДРУЖЕННЯ. СІМ’Я
Ольга Хоружинська
Діти Івана Франка

“Зів’яле листя” – не збірка розрізнених віршів, а цілісний твір із наскрізним любовним сюжетом.
Мотиви – захоплення красою жінки, високе трагічне
почуття кохання
Жанр – “лірична драма”
Композиція – Перший “жмуток”
Другий “жмуток”
Третій “жмуток”

Перший “жмуток”
Палке кохання без надії на взаємність
Другий “жмуток”
Кохання в душі героя спалахує з новою силою
Третій “жмуток”
Кохана стає дружиною іншого. Відчай… Самогубство.
І меркне світ довкола, і я сам
Лечу кудись в бездонну стужу й слоту.
Ридать! кричать! – та горло біль запер.
Вона умерла! Ні се я умер.

Перший “жмуток”
Безмежнеє поле в сніжному завою,
Ох, дай мені обширу й волі!
Я сам серед тебе, лиш кінь підо мною
І в серці нестерпнії болі.
Неси ж мене, коню, по чистому полю,
Як вихор, що тутка гуляє,
А чень, утечу я від лютого болю,
Що серце моє розриває.

Другий “жмуток”
Червона калино, чого в лузі гнешся?
Чого в лузі гнешся?
Чи світла не любиш, до сонця не пнешся?
До сонця не пнешся?
Чи жаль тобі цвіту на радощі світу?
На радощі світу?
Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?
Чи грому з блакиту?
Не жаль мені цвіту, не страшно і грому,
Не страшно і грому.
І світло люблю я, купаюся в ньому,
Купаюся в ньому.
Та вгору не пнуся, бо сили не маю,
Бо сили не маю.
Червоні ягідки додолу схиляю,
Додолу схиляю.
Я вгору не пнуся, я дубам не пара,
Я дубам не пара;
Та ти мене, дубе, отінив, як хмара,
Отінив, як хмара.

Ой ти, дівчино, з горіха зерня,
Чом твоє серденько – колюче терня?
Чом твої устонька – тиха молитва,
А твоє слово остре, як бритва?
Чом твої очі сяють тим чаром,
Що то запалює серце пожаром?
Ох, тії очі темніші ночі,
Хто в них задивиться, й сонця не хоче!
І чом твій усміх – для мене скрута,
Серце бентежить, як буря люта?
Ой ти, дівчино, ясная зоре!
Ти мої радощі, ти моє горе!
Тебе видаючи, любити мушу,
Тебе кохаючи, загублю душу.