Тема 1. (ч. 1) Презентація

ВСТУП
Актуальність: сучасна, прагматично налаштована, молодь не має чіткого уявлення щодо практичного значення навчальної дисципліни “Історія держави і права України” для їх фахової діяльності у майбутньому. Така ситуація не посилює мотивацію аудиторії у процесі вивчення ІДПУ.
Мета і завдання: визначити місце ІДПУ,як науки і навчальної дисципліни, у державно-правовому житті та у колі інших юридичних наук і навчальних курсів.
На конкретних прикладах довести, що для розвитку держава потребує здобутків такої історико-правової науки, як ІДПУ, а остання в свою чергу потребує всебічної підтримки влади.
Запропонувати один із варіантів періодизації розвитку вітчизняної науки ІДПУ.
Виявите спільне і відмінне у курсах ІДПУ,ТДП та Історії України.
Довести практичну значущість вивчення ІДПУ для майбутніх правників.

1. Місце науки «Історія держави і права України» серед юридичних наук та у сучасному державно-правовому житті.
Необхідність звернення до минулого державно-правових інститутів поставала в різних країнах і в різні часи. Тому й історія держави та права займає почесне місце в суспільних науках, зокрема, серед юридичних.
Багато історичних досліджень стало фундаментом побудови та розвитку серйозних теоретичних концепцій в науці права і держави. Наприклад, різноманітні теорії походження держави.
Без використання результатів дослідження історії державно-правових інститутів, на наш погляд, буде неможливим проведення дослідницьких робот з історії вчень про державу і право, теорії держави і права, конституційного права України, порівняльного правознавства тощо.
Взагалі, майже кожний науковець-правник аналізуючи історію українських державно-правових інститутів, звертається до вітчизняних пам'яток права.

В мисленні юриста-професіонала повинен бути органічно присутній історизм, тобто такий підхід до фактичних складів і законів, з якими він має справу, що забезпечує врахування у фактах дійсності не лише сучасного, але й їх минулого стану.
Юристам, як правило, доводиться мати справу зі складними фактами дійсності, які до того ж інколи мають суперечний характер.
Щоб досконало розібратися в цих фактах, потрібно з'ясувати: як вони виникли, чим це було зумовлено, які етапи пройшли ці факти в процесі їх розвитку.
З точки зору розвитку згаданих фактів, ми можемо робити висновок, чим вони є, і відповідно дати їм належну юридичну кваліфікацію.

Яким чином держава може використати здобутки історико-правової науки?
Для створення позитивного іміджу. Наприклад,Петро І перетворив провінційне Московське царство у великого геополітичного гравця,Російську імперію,зокрема й завдяки теорії Ф.Прокоповича про Третій Рим.
Для захисту територіального суверенітету. Так, після розділів Речі Посполитої та приєднання частини українських земель до Російської імперії було сформульовано дві протилежні позиції щодо їх історії та можливого подальшого розвитку. Російська влада надала своєрідне політичне замовлення на дослідження історичного минулого цих земель.
Для проведення певної політики,наприклад з національного питання. Спеціальне завдання дослідження західноруської історії ставилось перед Київським університетом св. Володимира від самого початку його заснування.

Міністр народної освіти С.Уваров сформулював завдання новоствореного університету : «у повернутих від Польщі губерніях дати юнацтву освіту, узгоджену із загальним духом народної просвіти в Росії, придушити думку про окрему народність». А єдиним справді дійовим засобом для цього, зазначав М. ф. Владимирський-Буданов, могло бути викладання, яке б вирізнялося перевагами порівняно з польським, і водночас не було перейняте відверто проросійськими тенденціями. В свою чергу викладання історії могло дати результати, тільки зберігаючи науковий характер, а значить опиратись на відповідні творчі пошуки.
Державно-інституціональні і законодавчі новації спираються на принцип історизму і здійснюються методом, історизму. Тому що, у процес прийняття будь-якого юридичного закону, у внесення змін в механізм держави, у подальший рух державно-правових явищ – у все це втілюється державно-правовий досвід.

Наприклад, Коржанський М. у своїй публікації «Кримінально-правові заходи посилення боротьби зі злочинами» сучасним законодавцям ставить за приклад «Права, за якими судиться малоросійський народ» 1743р., як видатний законодавчий акт нового часу, що має велике наукове та практичне значення і сьогодні, особливо для створення нового законодавства України. Він наводить конкретні статті, які варто було б запозичити.
Фахівець у галузі етнополітики В.Євтух вважає, що «Закон про національно-персональну автономію» УНР 1918 р. значною мірою може слугувати основою для формування законодавства сучасної України, яке має визначати статус національних меншин в українському суспільстві та можливості забезпечення потреб їхнього етнокультурного розвитку.
Внаслідок радянської уніфікації українці дещо забули власні державні традиції,тому наука ІДПУ мусить нагадати про них можновладцям та усім громадянам.

Минуле утримує в собі той рішучий потенціал, який нерідко визначає актуальні зміни в державі і законодавстві. Цей соціальний механізм в спеціальній літературі відображається категорією «традиція».
Традиції в державно-правовій історії не слід розглядати як пряме повторення в новому старого, того, що вже було і віджило свій вік.
Звертаючись до політичних режимів, форм правління, адміністративно-територіальної організації держави і правових систем, необхідно враховувати традиції. Наприклад, схильність народу до демократії характерна для національного самоусвідомлення українців. Українська державність склалася в середині XVII ст., вона була демократичною. Такий політичний режим генетично пов'язаний з “демократією” Київської Русі. Демократія в Україні відроджується уже з проголошенням під час революції Української Народної Республіки тому, що для цього були історичні передумови.

З іншого боку, “Історія держави і права України”, як будь-яка фундаментальна наука потребує фінансової підтримки держави.
В основі методології дослідження з історії держави і права України знаходяться принципи історизму (вивчення політичних, соціальних, економічних проблем, інститутів, процесів у ході їх виникнення, становлення та розвитку; усвідомлення специфіки історичних ситуацій, розуміння загальних тенденцій розвитку та своєрідності конкретних обставин), об’єктивності (вивчення об’єктивних закономірностей, що обумовлюють процеси соціально-економічного, політичного розвитку; розгляд кожного явища у його багатовимірності та суперечливості; дослідження усієї сукупності фактів – як позитивних, так й негативних) та системності (вивчення окремих складових явищ у нерозривному поєднанні з цілим).
Окрім методів, що мають загальнонауковий характер (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція та ін.) вирішення дослідницьких завдань досягається за допомогою історичного, формально-логічного та інших методів.

Висновок з першого питання
Т.ч. на підставі вищевикладеного доходимо висновку про те, що знання з історії держави і права мають реальний вплив на становлення й розвиток держави,особливо на перехідних етапах. Пригадаємо реформи Петра І початку ХУІІІ ст. І в сучасній Україні вітчизняні фахівці рекомендують владі ширше застосовувати наш державно-правовий досвід.
Також зрозуміло, що наукове дослідження з будь-якої юридичної спеціальності вимагає вивчення історії державно-правовий інститутів і явищ, до яких звертається науковець.
Історико-юридичні знання,зокрема й з ІДПУ, займають значне місце у державному житті та у колі юридичних наук.

2.Основні етапи розвитку вітчизняної історико-правової науки.
як історико-правова наука для свого розвитку потребує всебічної підтримки держави. За відсутності протягом довгого часу власної державності дана вітчизняна наука зазнавала значних складностей.
Розвиток української історико-правової науки ІДПУ розпочався, на наш погляд, починаючи з 90-х років ХХ століття.
При цьому не можна заперечувати внесок окремих вчених у розробку проблем вітчизняної державно-правової історії.
Тому

Розглянемо періодизацію вітчизняної науки ІДПУ
за наступними етапами:

У середині ХІХ століття в наукових колах Київського університету відбулося народження історико-юридичної науки.
Дослідження велися істориками:
В. Б. Антоновичем
М. П. Дашкевичем
М. С. Грушевським

Початок власне правових студій пов'язаний з талановитими вченими:
Та місце основоположників школи західноруського права належить видатним історикам права

М. Ф. Владимирський-Буданов
автор ряду класичних праць з історії права:
а
Т
А
К
О
ж

Наприкінці XIX ст. сформувалось нове покоління дослідників західноруського права -учнів М. Ф. Владимирського-Буданова:
М. М. Ясинський, О. О. Малиновський, М. О. Максимейко, Г.В.Демченко
ряд досліджень, що стосуються судової системи, джерел литовсько-руського права.
вивчав інститут покарання у Литовському Статуті.
автор докладних розвідок про джерела Литовських Статутів, про сейми Литовсько-Руської держави.
блискучий дослідник історії панів-ради Великого князівства Литовського, автор «Лекций по истории русского права» (1918)

Узагальнюючим підсумком їх досліджень можна вважати те, що Велике князівство Литовське в науковій літературі отримало назву Литовсько-Руська держава,тому що було доведено: ВКЛ запозичило та розвинуло багато державно-правових традицій Київської Русі.

Вважав
«Руську Правду»
Московське законодавство
Псковську судну грамоту
та
не послідовними стадіями розвитку руського права, а виразниками різних його типів, тоді як генетичний зв'язок між «Руською Правдою» і Литовськими Статутами був для нього безсумнівним.

М.Грушевський у 10-томній «Історії України-Руси» детально обґрунтував наукову схему історичного минулого українського народу, довів, що саме Україна, а не Росія є спадкоємицею Київської Русі. Можна навіть сказати, що він подарував нашому народові національну ідею того часу – історичну закономірність здобуття Україною власної державності.
Той же М.Грушевський, а також М.Костомаров, П.Куліш займаються обґрунтуванням демократичних рис української держави середини ХУІІ ст.
Зверніть увагу, що лише в Києві на той час набуває розвитку історико-правова наука у «чистому» вигляді. А в цілому проблеми державності і права України досліджують історики.

Заснування Української академії наук
Створення Комісії по виучуванню історії західноруського та українського права:
очолював академік Ф. І. Тарановський
Ґрунтовні дослідження, опубліковані у 8-ми випусках «Праць» Комісії, свідчать про свідоме сприйняття нею основних ідей школи західноруського права. Суттєвим доповненням було акцентування уваги на західноруському праві як такому, що має самостійний інтерес для дослідника - адже дореволюційні вчені вказували здебільшого на необхідність включити право західноруське в історію руського права, як сполучну ланку між правом давнього періоду та московським правом XVI-XVII ст.
Хоча фактично вже у працях вчених другого покоління київської школи відчувається прагнення з'ясувати саме оригінальні риси західноруського права.
очолив академік М. П. Василенко. Плідно працював
до 1930-х рр.

кампанія за «радянізацію науки», яка вимагала нещадної боротьби з ворожими поглядами, до яких потрапила теорія західноруського права.
Багаторічні дослідження було згорнуто, а незабаром Комісію по вивченню історії західноруського та українського права було розпущено.
Звідтоді понад 70 років ці проблеми були поза увагою правознавців.
Був вилучений з наукового обігу величезний масив праць, створених вченими школи. Їх науковий доробок майже не досліджувався.

Радянський період не є одноманітним, тому, що український ренессанс 20-х кардинально відрізняється від усього періоду.
У Мюнхені 20-40-х років активно працювали дослідники із західної діаспори (профессори О.Оглоблін, Н.Полонська-Василенко, Л.Окіншевич, Б.Крупницький).
Незважаючи на проведення за радянських часів окремих досліджень з історії українського судочинства (М.Горбань, В.Дядиченко, В.Мєсяць, А.Пащук та інші), розвитку українського права у ХУІІІ ст. (А.Пашук, В.Кульчицький, Аркадій Ткач), іншими проблемами державно-правової історії України (О.Копиленко – Центральна Рада, А.Рогожин, М.Настюк – Галичина, В.Чехович, І.Усенко та інші), в цілому головною тенденцією даної науки була дискредитація усіх спроб українців щодо відновлення національної державності. Україно-московські відносини після 1654 р. розглядалися не як відносини протекторату, а як воз’єднання України із Росією. Усі форми української державності протягом 1917-1920-х років подавалися у вкрай негативному світлі. Навіть доведення автохтоної теорії виникнення Київської Русі скоріше було перемогою авторитарної Радянської держави, що потребувала у 30-х роках ХХ ст. підтвердження власної могутності у історичному минулому, ніж перемогою «чистих» науковців.

Досягнення сучасної доби:
окремі дослідження державного механізму античних міст Північного Причорномор’я (О.Гавриленко, к.ю.н., доцент ХНУВС);
увага до місця церкви у Київській державі(Т.Федоренко із Миколаєва);
дослідження окремих норм «Руської правди» (зокрема, Кудін, к.ю.н. із Києва);
не тільки акцент на обмеженості магдебурзького права в Україні, але й намагання довести його позитивний вплив на розвиток економіки та місцевого самоврядування(І.Бойко, к.ю.н., Львів, Н.Савчук, к.і.н., Харків, В.Кіселичник, к.ю.н., Львівський ІВС, Ф.Фіночко, НЮА, Київ, доцент Львівського національного університету , к.ю.н., М.Кобилецький);
подальша розробка тези Яковлєва щодо характеру українсько-московського договору1654 р. (В.Єрмолаєв, доцент НЮА України, А.Козаченко, М.Полтава, Л.Гамбург, к.ю.н., М.Запоріжжя);

започатковано дискусію щодо характеру впливу австрійських реформ ХУІІІ-ХІХ ст. на українську спільноту (Мацькевич, Петрів та інші);
до кола інтересів науковців нарешті потрапила діяльність Української громади протягом 1906-1907років у російських думах (М.Киян, к.ю.н., НЮА м.Харків, В.Доморослий, к.і.н., м.Умань);
відхід від однозначно негативної оцінки діяльності гетьмана Скоропадського у 1918-1919 роках (А.Хитра, КНУВС, О.Тимощук, к.ю.н., м.Київ – Державна варта);
можна, на наш погляд, говорити про створення львівської школи по дослідженню державно-правових аспектів приєднання до СРСР та подальшого розвитку у 1939 р. західноукраїнських земель.
На наш погляд, характерною ознакою даного періоду є намагання відійти від однозначних оцінок в ІДПУ.

Дискусійні питання та актуальні проблеми сучасного вітчизняного державознавства :
Особливості державно-правового ладу північно причорноморських держав античної епохи з точки зору розуміння генезису інституту державної служби у державах, які розташовувалися на теренах сучасної України. Вітчизняна юридична наука до цього часу має суттєві лакуни у висвітленні цих проблем. Водночас варто зазначити, що вітчизняні та зарубіжні історики, археологи вже з початку XX ст. виявляли інтерес до названих питань (праці В.В.Латишева, В.І.Кадеєва, П.Й.Каришковського, В.В.Рубана, Н.О.Сон, Р.О.Новікової, А.О.Владимирова та інших).
Київська Русь : форма державного устрою, перспективним є розвиток теорії О.Прицака щодо виникнення Київської держави, час створення Руської Правди.

Литовсько-руська доба, Річ Посполита : українська шляхта, позитивні та негативні аспекти впровадження магдебурзького права на українських теренах, ввести до наукового обігу досягнення школи західноруського права.
Козацька доба : форма правління Війська Запорозького, україно-московська угода 1654 року (знайти оригінал документу), аналіз державно-правових реформ гетьманів, зокрема Д.Апостола, І.Мазепи, К.Розумовського тощо, особливих державно-правових інститутів Гетьманщини, «Права, за якими судиться малоросійський народ».
Російська, Австро-Угорська імперії : Ефективна організація місцевого самоуправління є однією з головних ознак сучасного європейського суспільства. Однак для цього варто не лише використовувати досвід розвинених країн, а й спиратися на національні традиції. Одним із найцікавіших періодів у розвитку місцевого самоврядування в Україні є Галицька автономія. Продовжити дослідження діяльності українських парламентарів в Австро-Угорщині та Росії.

1917-1920-і роки : Українська держава Скоропадського.
Радянській період : реформи М.Хрущова, зокрема створення раднаргоспів (аналіз їх позитивних рис), позитивний досвід українізації 20-х років з метою втілення на сучасному етапі розвитку держави, але із урахуванням соціально-економічних особливостей тієї доби, помилки перебудови (держава не провела радикальні економічні реформи, на відміну від Китаю).

Висновок з другого питання
Отже,вам запропоновано 4-х етапну періодизацію розвитку ІДПУ, як вітчизняної історико-юридичної науки.
Аналіз змісту цих етапів свідчить:
- піонерами у даній галузі були історики (Антонович,Грушевський);
вироблялися певні традиції щодо напрямків дослідження (Максимейко,Малиновський,які творили на першому та на початку другого етапу передали зацікавленість історією західноруського права );
державна ідеологія мала вирішальний вплив на розвиток даної науки (в середині ХІХ ст. ІДПУ й виникла завдяки державі, а за радянських часів цензура не дозволяла виокремлювати із загальноросійської історії українські національні державно-правові інститути).

3. «Історія держави і права України» як історико-правова навчальна дисципліна.
Статут Української академії наук у Києві зафіксував такі юридичні кафедри, як
-порівняльної історії права,
-Історії західноруського та українського права,
-слов'янського законодавства,
-українського звичаєвого права

Саме „Історія держави і права України” ознайомлює майбутніх юристів із традиціями вітчизняної політичної та правової культури, знання яких дає можливість глибше зрозуміти сучасні державо-правотворчі процеси, прогнозувати основні тенденції їх розвитку.
---------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------------
--------------------------------
-------------------
тісно пов'язана з
Існує певна схожість історії держави і права з теорією держави і права, з історією України. Але принципова відмінність між ними полягає у тому, що
вивчає загальні закономірності державно-правового розвитку різних народів
вивчає
державно-правові інститути, їх виникнення, розвиток на українських землях
Історія держави і права використовує науковий апарат, розроблений теорією держави і права, й водночас дає конкретний державно-правовий матеріал для таких узагальнень.
вивчає загальні закономірності соціально-економічного,політичного, культурного розвитку на українських теренах
та з

конкретні процеси виникнення і розвитку державно-правових інститутів і явищ,
що розвиваються в хронологічній послідовності та проявляються в українському
історичному просторі.
Дослідники пропонують таку періодизацію курсу :
1.Державність та право Київської Русі
(УІ – початок ХІІІ ст.)
2.Галицько - Волинське князівство –
продовження української
державної традиції
(перша половина ХІІІ – друга половина ХІУ ст.)
3.Українська державність та право в литовсько-руську добу
(друга половина ХІУ – друга половина ХУІ ст.) – ВКЛ.
4.Українські землі у складі Речі Посполитої
(друга половина ХУІ – перша половина ХУІІ ст.)
5.Українська держава та право в роки Визвольної війни
(1648—1654 рр.) – Військо Запорозьке.
6.Українські землі у складі Австро-Угорської та Російської імперій
(друга половина ХУІІ – початок ХХ ст.)
7.Відродження Української держави
(березень 1917 — квітень 1918 рр.) – УНР.
8.Українська Гетьманська держава
(квітень — листопад 1918 рр.) –
Українська держава.
9.Українська Народна Республіка часів Директорії
(листопад 1918- листопад 1920 рр.)
10.Західноукраїнська Народна Республіка (1918-1923 рр.)
11.Соціалістична державність і право в Україні
(1921-1991 рр.) – УРСР.
12.Незалежна суверенна Українська держава (1991-2004 рр.)

Чому ж Вам, курсантам, студентам слід вивчати далеке і не дуже далеке минуле державно-правових інститутів раніше перелічених держав?
Передусім тому, що глибоке розуміння суті сучасних державно-правових інститутів неможливе без
відповідей на такі питання:

Для підготовки до семінару Вам пропонується :
тема,
план семінарського заняття,
обов’язкова навчальна і додаткова література.
Особливу увагу треба звернути на
закони
інші нормативні акти(чинні нормативні акти, пам'ятки права:
Руська правда
Литовський Статут 1529 р.
та інші)
статті українських дослідників, що знаходяться у Практикумі.
Ваша відповідь на семінарському занятті має містити наступні елементи :
чітке формулювання та обґрунтування теоретичних положень;
аргументацію та ілюстрацію теоретичних положень конкретними фактами із історії державно-правового розвитку України;
визначення практичної значущості для правника тих питань, які розглядаються.
Написання наукової роботи:

Висновок з третього питання
Т.ч. ми бачимо, що навчальна дисципліна “Історія держави і права України” сприяє вихованню у майбутніх правників почуття патріотизму.
Незважаючи на певну схожість курсів ІДПУ,ТДП,ІУ між ними існує суттєва різниця.
Вивчення ІДПУ сприятиме не тільки глибокому розумінню сутності державно-правових інститутів сучасної України,але й якісній підготовці дипломної або магістерської роботи з будь-якої спеціалізації.